Увлення про духів померлих, які можуть повертатися й переслідувати живих, існує від прадавніх часів і до сьогодення, чи то як загальноприйняте вірування, чи то як маргінальне переконання. Найчастіше мертві повертаються не для того, щоб приєднатися знову до живих, а скоріше щоб спіймати їх у жахливу пастку, спричинивши катастрофічні наслідки. Безумовно, всі померлі можуть повертатися, проте лише деяким з них судилося переслідувати: покійні, яких зганьбили за життя або ті, хто забрав із собою в могилу жахливі таємниці. Від бруколаків, заблукалих духів вигнанців у Стародавній Греції, до привида мстивого батька Гамлета й аж до спілкування з духами у сучасному світі, тема мертвих – котрі зазнавали утисків і переслідувань з боку рідних чи суспільства і не можуть знайти спокій навіть у смерті – виявляється завжди присутньою (висловлюється відверто або замасковано) на околицях релігій, а за їх відсутності, в науковій раціональності. Очевидно, що “фантом”, незалежно від його форми, є нічим іншим як винаходом живих. Винаходом у тому сенсі, що фантом, навіть під маскою індивідуальних чи колективних галюцінацій, є об’єктивацією лакуни, утвореної в нас внаслідок приховування якоїсь частини життя об’єкта любові. Тому фантом, до того ж, метапсихологічний факт; те, що переслідує – не мертві, а лакуни, які утворилися в нас від таємниць інших.
Оскільки фантом не пов’язаний із втратою об’єкта любові, його не можна вважати наслідком невдалого трауру, як би це було, скажімо, у випадку з меланхоліками або з усіма тими, хто носить у собі могилу. Саме дітям або нащадкам належить об’єктивувати поховані могили через різноманітних привидів. Те, що нав’язливо переслідує – це могили інших. Фантоми з фольклору лише об’єктивують метафору, що діє в несвідомому: поховання невимовного факту всередині об’єкта любові.
Ось ми в царині клінічного психоаналізу, все ще оповиті туманом, який можна розвіяти, як це не парадоксально, звернувшись до темної сутності фантомів (звичайно, у метапсихологічному сенсі).
Так, винахідливий і захоплений молодий вчений, був сповнений енергії досліджувати морфологію та мікрохімію людських сперматозоїдів. Протягом тривалого аналізу з жінкою у вільний від роботи час він знайшов нове заняття – вивчення генеалогії титулів європейського дворянства, вищого й середнього рангів, та їхніх гербових відмінностей. Знаючи особу позашлюбних дітей, на прохання він міг простежити їхнє походження аж до поважних пращурів. Коли ми зустрілись після перерви у довготривалому аналізі, він одразу вибухнув звинуваченнями на мою адресу: я був низького походження; я зневажав аристократів і дворянство. Позбавлений релігійних почуттів, я мав вільнодумні настрої проти всього того, чим пишалося дворянство. Я був байдужим до свого походження і так само не надавав значення його знаменитій особі. Натомість, я робив все, аби знищити його відтоді, як він заявив про свої права на світ зовсім інший, ніж мій власний. Хвилина вагання. Потім він вибачився за палку тираду. Насправді він не мав на увазі те, про що наговорив зопалу. Його батько вільнодумець. Він ненавидить геніалогічні дослідження. Людина варта того, ким власне вона є. Навіщо ж копатися в минулому? І тим не менш, це не завадило його батькові одружитися з аристократкою. А його дід? “Що ж, він помер задовго до Першої світової війни, коли мій батько ще був малим. З нами завжди залишалася бабуся. Після батька, котрий був найстаршим, бабуся ще мала багато дітей.” “Найстаршим серед скількох дітей?” “Я навіть не знаю. Напевне, їх було з добрий десяток. Здебільшого, це були хлопчики. Всі вони стали поважними людьми. Чи я їх знав? Ні, я ніколи не бачив їх”; (зніяковіло) “розумієте, це все через переконання мого батька… Його рідня відмовилась від нас. Я теж найстарший, і моє ім’я таке, як і його друге. В дійсності, воно також є одним з християнських імен дядька, котрий, мабуть, був наймолодшим з хлопців. Мій перший аналіз? То був чудовий аналіз, достатньо успішний, на відміну від його закінчення. Час від часу я бувало говорив про себе з іншим дуже відомим аналітиком, чоловіком. Якось він звернув увагу на дещо важливе, про що я негайно розповів своєму аналітику. Все пройшло чудово, за винятком однієї обставини, через яку я почувався нікчемним і смішним: моя аналітик відмовилася визнавати, що я був дитиною, яку вона мала від свого престижного колеги. Мене це дуже збентежило і я пішов від неї. Мої батьки? Вони дуже любили один одного, ніколи не сварилися. Один одному допомагали. Мій батько багато працює на заводі. Він складає трав’яний чай у герметичні пакети з іменами куртизанок вісімнадцятого сторіччя. На різноманітних виставках він вигравав медалі.”
Хто не зрозумів би у цій промові, про що наш суб’єкт не знає або ж ховає за вуаллю скромності: це той факт, що його батько байстрюк і носить дівоче прізвище матері. Сам по собі незначний факт завдав потаємного болю батькові і призвів до конструювання цілого сімейного роману щодо його аристократичного походження, а разом з цим і витіснення хворобливого почуття до своєї “повії” матері. Несвідоме батька було зосереджене лише на одній думці: якби моя мати не приховувала ім’я славетного коханця, чиїм сином я є, мені б не довелось приховувати той факт, що я позашлюбна дитина. Яким чином думка, що існувала у несвідомому батька, передалася у несвідоме його найстаршого, всіма улюбленого сина, і зберегла свою активність настільки, що провокувала напади? Так, всебічно дослідивши, виявляється пацієнт одержимий не своїм, а чужим несвідомим. Сімейний роман батька був витісненою фантазію: спочатку стримуване і врешті маячне захоплення пацієнта, здавалося, було викликано переслідуванням фантома, який завдячує своїм існуванням могилі, похованій у психіці батька. Марення пацієнта втілює фантома та відтворює вербальне пробудження похованої живцем у несвідомому батька таємниці.
Це лише один випадок серед десятків інших, про які мені відомо. Чи можу я почати теоретизувати? Я занотовую ідеї, щойно вони з’являються. Доведеться зачекати великого синтезу, якщо він знадобиться… Можливо, свого часу я зможу сказати більше. Фантом – це утворення несвідомого, яке ніколи не було свідомим – з певної причини. Воно переходить – у спосіб, який ми ще мусимо визначити – із батьківського несвідомого у дитяче. Очевидно, фантом виконує функцію, відмінну від динамічного витіснення. Періодичне та нав’язливе повернення фантома лежить поза межами симптомоутворення в сенсі повернення витісненого; він працює як черевомовець, як незнайомець всередині власної психічної топографії суб’єкта. Твердо кажучи, уявлення, які випливають з присутності незнайомця, не мають нічого спільного з фантазією. Вони ані зберігають топографічний status quo, ані сповіщають про зміни в ньому. Натомість, завдяки своїй безпідставності стосовно суб’єкта, вони створюють враження сюрреалістичних польотів фантазії або вербального мистецтва на кшталт oulipo.1
1 [OuLiPo (Ouvroir de Littérature Potentielle – Майстерня Потенційної Літератури) – дослідницька група експериментального письма, заснована в 1960 р. Раймондом Кено та Франсуа де Ліонне. Мета групи – винайти “штучні” формальні обмеження (подібно до традиційної сонетної форми чи акровірша, наприклад) і продемонструвати, що шляхом їх систематичного застосування, можна розширити потенціал мовної творчості. Як і в «Cent mille milliards de poèmes» Кено, семантична узгодженість практично ніколи не досягається. – Ред.]
Таким чином, фантом не може бути усвідомлений суб’єктом як очевидний “ага” досвід і під час аналізу може лише породити конструкції з усіма супутніми невизначеностями. Тим не менш фантом може бути деконструйований за допомогою аналітичної конструкції, при цьому пацієнти не мають жодного уявлення про те, що саме вони насправді були суб’єктами аналізу. Зрозуміло, що на відміну від інших клінічних випадків, дана робота вимагає справжнього партнерства між пацієнтом і аналітиком, оскільки конструкція, отримана у такий спосіб, стосується не власної топографії пацієнта, а когось іншого. Особлива складність такого аналізу полягає в тому, що пацієнт почувається жахливо від порушення батьківської чи сімейної таємниці, яка так охороняється, навіть коли зміст таємниці вписаний у несвідоме пацієнта. Страх перед трансгресією, у строгому розумінні цього терміна, підсилюється ризиком зруйнувати уявну, але необхідну цілісність батьківської фігури.
Дозвольте мені, поряд з іншими, запропонувати ідею щодо народження фантома. Фантом протидіє лібідинальній інтроекції; таким чином, це заважає нашому сприйняттю слів, котрі неявно відсилають до їхнього несвідомого компонента. Насправді, ті слова, що використовує фантом аби повернутися (і які дитина відчула в батьках), походять зовсім не з мовлення батьків. Натомість, вони вказують на лакуну, вони стосуються невимовного. У батьківській топографії ці слова, в певній мірі, відіграють вирішальну роль у позбавленні мовлення його лібідинального підґрунтя. Тож, до фантома звертаються у сприятливий момент, коли лакуна переходить до суб’єкта, унеможливлюючи подальші інтроекції, які він намагатиметься шукати тепер. Присутність фантома говорить про вплив на нащадків чогось, що спричинило нарцисичну травму або навіть заподіяло лиха їхнім батькам.
Різницю між незнайомцем, інкорпорованим через навіювання, та мертвим, що переслідує, складно помітити одразу переважно тому, що обидва діють як сторонні тіла, які оселилися всередині суб’єкта. У класичному аналізі робиться спроба знайти коріння у батьківському бажанні. Якщо інкорпорація, яка поводиться як пост-гіпнотичне навіювання, відступає перед певною технікою класичного аналізу, то фантом залишається поза досяжністю інструментів класичного аналізу. Фантом може зникнути лише тоді, коли буде усвідомлено його радикальну гетерогенну природу щодо суб’єкта, суб’єкта, з яким він ніколи не мав прямого зв’язку. Суб’єкт жодним чином не має стосунку до фантома, як до власного витісненого досвіду, хай навіть інкорпорованого. Фантом, який повертається і переслідує, свідчить про існування похованого мерця всередині іншого.
Поступово з’ясовується дивовижний факт: робота фантома в усіх відношеннях збігається з інстинктом смерті, описаним Фрейдом. По-перше, він не має власної енергії; його не можна “відреагувати”, лише позначити. По-друге, він продовжує творити безлад в тиші. Варто зауважити, що фантом живиться потаємними словами, невидимими сентенціями, чия мета полягає в тому, щоб зсередини несвідомого порушити узгодженість логічної послідовності. Нарешті, він породжує нескінченне повторення і найчастіше уникає раціоналізації.
В кращому випадку, фантомні слова можуть бути інвестовані лібідо і визначити вибір захоплень, дозвілля або професії. Так, один носій фантома із глибоким захопленням проводить вихідні на природі, відігруючи у такий спосіб долю коханого своєї матері. Коханців викрила бабуся (невимовний, таємний факт) і донесла на чоловіка; його відправили “розбивати каміння” [casser les cailloux – розбивати гальку = робити примусову роботу. – Пер.], а пізніше він помер у газовій камері. Що робить наш чоловік на вихідних? Любитель геології, він “розбиває каміння”, ловить метеликів і рорзправляється з ними у бляшанці з цианідом.
У подібних випадках зібраної у пацієнта інформації бува недостатньо для “конструювання” фантома. Іноді природу відсутньої ланки несподівано допомагає виявити близьке оточення пацієнта. Щойно ми вслухаємося у саму можливість виявлення фантома, після усунення інших пояснень, стане можливим сформулювати якусь імовірну, хоча б загальну, гіпотезу. У вище наведеному прикладі, навіть не знаючи про минуле, зрештою помічаємо, що суб’єкт одержимий примусовою працею. І хоча суб’єкт непричетний до чужої історії, вона має вплив на його звички і вчинки, які в той же час суперечать його власним бажанням. Досить часто пацієнтам потрібно лише відчувати, що аналітична конструкція не загрожує їхній топографії; окрім будь-якої форми перенесення, для них важливе відчуття альянсу з аналітиком для того, щоб вивергнути стороннє химерне тіло – а не зміст витісненого, те, що Фрейд називав знайомий незнайомець. Таким чином, “фантомний ефект” (у формі acting out та інших симптомів) поступово зникатиме. Коли аналітик пропонує коментар на кшталт “Хтось ламає каміння”, пацієнт без сумніву помічає напрямок думки аналітика і розуміє, що останній утримується від залучення суб’єкта. Аналітик імпліцитно сигналізує про появу незнайомця і тим самим упокорює його.
Лише у подібних випадках можливе відхилення від аналітичної традиції, у полі зору якої, зазвичай, доля інстинктів або Едипового комплексу, що є несумісним у роботі з фантомом. У пацієнтів це може призвести до переміщення фантома – прийняття його як частини власного лібідинального життя, що в свою чергу може спонукати їх до дивних вчинків або навіть викликати марення.
Загалом “фантомогенні слова” стають пародією і можуть відігруватися або виражатися у будь-яких фобіях (наприклад, імпульсна фобія), обсесіях, в обмежених або таких, що охоплюють всю область психічної діяльності суб’єкта, фантасмагоріях. В усіх випадках ці слова знищують систему зв’язків, які лібідо, в Едипальній драмі, марно намагається створити. Едипальний конфлікт у таких випадках набагато гостріший, ніж в інших, і може призвести до використання фантома в ролі захисника проти Едипового комплексу. Іноді це трапляється наприкинці лікування, коли фантома було успішно вигнано.
Важливо підкреслити, що слова, якими живиться фантом, нав’явзливо повертаються із несвідомого. Часто саме ці слова керують історією цілої родини і функціонують як символи її жілюгідної артикуляції.
Розширюючи ідею фантома, варто зазначити, що “фантомний ефект” поступово згасає під час його передачі від одного покоління до іншого, і зрештою зникає. Але ситуація зовсім інакша, коли спільні або компліментарні фантоми знаходять спосіб укорінитися як соціальні практики у відповідності до інсценованих слів (як у наведених вище прикладах). Ми не повинні упускати той факт, що інсценувати слово – метафорично, як алосему або криптонім – означає спробу екзорцизму, спробу звільнення несвідомого шляхом розміщення фантома у соціальній сфері.
N. Abraham, 1975
Notes on the Phantom: A Complement to
Freud’s Metapsychology
The shell and the kernel: renewals of psychoanalysis / Nicolas
Abraham and Maria Torok
Переклад українською Душина М.М.